ГоловнаПРО ГУІсторія становленняОсередки вогнеборців у Львівській області
 Версія для друку
Осередки вогнеборців у Львівській області

 
7.jpg  Говорячи про історію формування пожежного корпусу у Львові, не варто обминати розвиток цієї справи і в цілому краї. Міста й містечка Галичини після її приєднання у 1772-му році до володінь Австрійської імперії ще якийсь час зберігали власну юрисдикцію. Такими були здебільшого так звані королівські міста, наділені у свій час монаршими привілеями й самоврядними правами.

   Та з 1805-го року їх, подальшу долю визначив відповідний цісарський патент: значніші стали адміністративними центрами староств, звідки здійснювалося управління суспільним та господарським життям містечок та сіл.
   Цісарський намісник Галичини й Лодомерії посадами бурмістрів наділяв відданих престолу урядників, зрозуміло, тих, хто прибув із новими завойовниками краю. Започатковані цісарями реформи підхопив польський режим, який бажав утримати політичну владу на втрачених землях. Така особливість суспільно-політичного розвитку краю, поєднана з активним прогресом техніки і природничих наук, зумовлювали, зокрема, характер та розвиток пожежної справи. На її особливості впливали також відкриття та винаходи, їх реалізація на практиці, законодавчо-правові засади протипожежного захисту і запобігання вогняному лихові.
   Цікавим для історії є “Пожежний закон для міст і містечок”, санкціонований патентом цісаря від 28 липня 1786-го року. З урахуванням майже повної відсутності в містах краю пожежних засобів, як відзначалося у передумові до цього документа, основна увага зверталася на такі питання:
- як не допускати пожеж;
- як вчасно виявити вогонь;
- як його якомога швидше погасити;
- як не допустити шкідливих наслідків уже погашеної пожежі.
   Даний Закон передбачав наявність у містах і містечках, крім нічної варти, також і пожежного сторожа. В його обов’язки входило своєчасно виявити пожежу і якомога швидше сповістити про неї за допомогою дзвона на вежі храму. А з керівництва гміною призначався пожежний комісар, “який на пожежі завжди повинен бути”.
   Оскільки поліпшення стану пожежної безпеки не спостерігалося, губернатор краю видав розпорядження від 28-го грудня 1823-го року, повторно опублікувати текст Закону і зобов’язав магістрати та начальників гмін чітко його виконувати.
   У свою чергу це розпорядження губернатора циркуляром від 6-го серпня 1827-го року було продубльовано обласним властям, що було зумовлено страшною посухою.
   Ще одним циркуляром від 19 вересня 1862-го року намісництво зобов’язало начальників областей та повітів якнайсуворіше виконувати приписи пожежної поліції, пильно перевіряти стан пожежного реквізиту, наявність потрібної кількості води, а, де потрібно – зміцнити нічну сторожу, щоб не допускати підпалів майна волоцюгами.
   Для чіткого усвідомлення процесів, пов’язаних із становленням пожежної справи в Галичині у другій половині 19 століття, слід відзначити наступне:
   Адміністративно-територіальний поділ після захоплення Галичини Австрією неодноразово зазнавав змін. Воєводств і дистрикти у 1782-му році були замінені на циркули (округи), поділені у свою чергу на повіти. Округи та повіти трансформувалися у повітові староства. Змінювалася також система нижчих адміністративних одиниць. Отож структурно адміністративно-територіальний поділ до середини 19 століття виглядав так: намісництво – повіт політичний (староство) – повіт судовий (громада).
   На підставі загальнодержавного положення про місцеве самоврядування, виданого австрійським урядом у 1862-му році, із 1866-го року набуває чинності Закон про громади у містах і селах, як адміністративно-територіальні одиниці зі своїми гмінними радами. Тобто вони набували права юридичного суб’єкта з відповідними повноваженнями та обов’язками. До адміністративної громади належали всі садиби певного міста чи села, за винятком органів управління та поміщицького маєтку.
   У Галичині замість “громада” був широко вживаний його польський синонім “гміна”. Село і гміна здебільшого територіально збігалися, хоча до гміни могло входити до десяти сіл та хуторів.
8.jpg
   Поміщицькими маєтками вважалася окрема земельна власність, котра раніше була панською і не належала ні до селянських, ні до вільних грунтів, а на час видання громадського статуту 1866-го року існувала окремо. Ці дві структури користувалися різними правами (поміщицькі маєтки значно більшими, ніж гміни). У 70-х роках 19-го століття в Галичині налічувалося 5933 сільських гміни та 5900 поміщицьких маєтків.
   Формування постійної пожежної охорони у містах і містечках передбачало розпорядження намісника краю від 24 грудня 1864-го року, яке було скероване усім політичним владам повітів Галичини.
   Однак усі вищевказані документи мали декларативний характер, оскільки не мали належного організаційного та матеріального підґрунтя, хоча потреба в захисті надбань людської праці від пожеж, які безжально нищили здебільшого невеличкі міста і села, щораз збільшувалася. Приписи Закону від 28 липня 1786-го року вже не відповідали тим змінам, котрі відбулися з часу його прийняття. У селах та містечках основним будівельним матеріалом служив саман, хати з якого покривалися соломою, у кращому випадку – гонтом. Спопеляючу стихію пожеж викликали забави дітей з вогнем, недбальство господарів при зведенні житла та підсобних споруд, умисні підпали, розряди блискавки тощо.
   Декотрі керівники гмін за громадські кошти закупляли дешеві помпи, вряди-годи перевіряли наявність у власників бодай примітивного пожежного знаряддя. Однак, як відзначав урядовий орган “Газета Львувска”, у порятунку людського набутку від вогню “не допоможуть навіть найкращі прилади. Для цього потрібні, передусім, люди, які могли б ними користуватися під єдиним керівництвом. То ж є велика потреба, щоби в цілому краю, у всіх містах, більших і менших, а також в селах, організовувалася пожежна охорона із добровольців, які би у вільний від інших справ час училися, як користуватися приладами для гасіння вогню під відповідним керівництвом.
   На нашу думку, це був би найбільш дієвий засіб запобігання пожежам, а в разі їх виникнення – швидкого їх, припинення”.
   Якщо великі міста за кошти свого бюджету були спроможні утримувати регулярну платну пожежну команду (у 60-80-х роках 19 ст. в Галичині такими були Львів, Станіслав, Тернопіль), то повітові такої можливості не мали. Їх, захист від пожеж могли забезпечити тільки добровільні формування рятувальників, за виконання обов’язків якими передбачалася мізерна плата. Їх знаряддям могло бути те, що перебувало у власності гміни.
   Менші міста й містечка, як і села, навіть такого захисту від вогню не могли собі дозволити. Єдине, на що був спроможний їх мізерний бюджет, - це придбати вкрай дешеву (а значить малопродуктивну) помпу, кілька кіновок, багрів, сокир та інше протипожежне знаряддя.
   На Східній Галичині організований протипожежний захист на добровільних засадах уперше запроваджується у місті Городку. До формування місцевого корпусу добровільних пожежників були причетні тодішній нотаріус Адольф Гензе та місцевий староста Матей Маутхнер. Завдяки їм у 1865-му році намісництво затверджує статут добровільного пожежного товариства. Упродовж дев’яти років члени формування не мали форменого однострою, користувалися під час гасіння пожеж тільки коновками, драбинами, баграми. Після 1874-го року, завдяки неодноразовій фінансовій допомозі гміни, корпус городоцьких пожежників стає одним із кращих на периферії щодо кваліфікації та озброєння.
   А. Гензе виконував обов’язки керівника формування упродовж 35-ти років. Помер і похований він у Городку.
   У 1871-му році створюється добровільні пожежні товариства у Бродах, Самборі, через рік – у Сокалі та Яворові.
   Засновниками добровільної пожежної охорони у Бродах були Юзеф Плятзер і Рудольф Регозінський. До 1874-го року через відсутність відповідного обмундирування його члени носили так звані службові пояси.
   Пожежне товариство у Самборі зініціювали урядовці магістрату Йозеф Гендзінський та Кароль Негруш при сприянні службовців місцевої філії іпотечного банку Косаковського й Кребля.
    У Сокалі добровільне пожежне формування з’явилося завдяки клопотанням тодішнього бурмістра Михайла Олексинського, аптекаря Адольфа Муссіля і директора місцевої школи Думініка Скочинського. Стоворенням добровільного товариства пожежників у Яворові опікувалися ксьондз Лодзь Понюшка й аптекар Фердинанд Паар.
9.jpg
    Але сподіваного розгалуження мережі пожежних товариств на добровільних засадах не відбувалося. Скоріше – навпаки. Нова благочинна справа властями гмін сприймалася байдуже, а то й неохоче. Адже вона вимагала певних коштів на придбання реквізиту, обмундирування, приміщень для навчання, чергування пожежників, зберігання рятувальних знарядь. Навіть діючим формуванням постійно бракувало субвенцій для придбання бодай найбільш необхідного інвентарю. а вже про відповідну фахову й фізичну підготовку її членів навіть не заходили розмови.
   Вихід із такої стагнації був запропонований учасниками так званого малого з’їзду делегатів добровільних пожежних товариств Галичини, скликаного 25-го серпня 1872-го року у містечку Величка, неподалік Кракова. Пожежництво краю на ньому представили вісім добровільних товариств і чотири міські корпуси. Вони одностайно підтримали ідею створення Крайової Спілки добровільних пожежників (КСДП) Галичини й Лодомерії з князівством Краківським. Однак тільки 30-го вересня 1875-го року рескриптом намісника затверджено проект статуту нового громадського об’єднання.
   Перший з’їзд делегаті в команд, що визнали КСДП, відбувся у Львові 31-го жовтня-1-го листопада того ж року. У ньому брали участь вже 306 делегатів від 57-х добровільних і 4-х професійних пожежних корпусів. Після обговорення та прийняття поправок до статуту Спілки учасники з’їзду обрали і її правління, яке очолив віце-президент Львова Юзеф Міллерет.
  В ході другого дня з’їзду один із членів комісії по розгляду внесених пропозицій звернув увагу на те, що делегати від міст Західної Галичини (Кракова, Ряшева, Лежайська, Вадовіц та інших) в знак незгоди із параграфом 7 статуту Спілки (у ньому вказувалося, що місцем постійного перебування керівної ради є Львів), вирішили відмовитися вступати до неї. Щоб залагодити таку обструкцію гостей, комісія запропонувала через кожні два роки переносити садибу почергово зі Львова до Кракова. Усе ж більшістю голосів делегати не погодилися на такий компроміс і затвердили постійним місцем перебування правління Спілки Львів.
   Професійне об’єднання, діяльність якого санкціонувало намісництво краю, розглядалося ним як організаційна інстанція, що повинна стимулювати появу нових і надавати методичну й професійну допомогу існуючим товариствам. У свою чергу повітовим старостам як виконавчим органам вищестоящих державних установ слід було з цим рахуватися, виконувати розпорядження й ухвали, що стосувалися пожежної охорони.
   З часу пожежного віча у Величці до першого краєвого з”їзду у Львові з’явилися нові добровільні формування захисників від вогню. Подбали про них гміни міст: Бібрка, Дрогобич, Жовква, Золочів (1873 рік), Кам”янка-Струмилова, Рава-Руська, Старий Самбір (1874 рік), Рудки, Стрий (1875 рік).
   Організаторами добровільної пожежної охорони у Дрогобичі були голова повітового суду Станіслав Промінський (пізніше він очолив пожежну команду) та Віктор Лажевський – спочатку нотаріус, а пізніше бурмістр. Водночас він виконував обов’язки голови товариства.
   У Золочеві протипожежне формування організували поштмейстер Едвард Мутка, аптекар Франц Пелеш, адвокат Йосиф Веселовський і механік Йосиф Малец.
   Добровільна пожежна охорона у Кам’янці-Струмиловій з”явилася завдяки старанням Кароля Мєра – власника маєтків, Матеуша Маутнера – старости, Марка Теннера – співвласника парового млина, Едварда Кубецького – директора млина, Еразма Яніцького – нотаріуса і Казимира Мареша – голови філії банку. Першим начальником корпусу добровільних пожежників в Е.Яніцький.
  Організатором добровільного товариства боротьби з вогнем у Старому Самборі був повітовий суддя Адольф Балько. Пізніше він очолив корпус пожежників. Після нього пожежники працювали під керівництвом небайдужих до пожежної справи людей, якими були нотаріус Гросс, повітовий суддя Артур Фангор, нотаріус Мар’ян Владишинський, суддя Зваричевський, Вільгельм Бургхардт та урядник повітової ради Дрезінський.
  У Рудках пожежне товариство створювали Петро Зброжек, Едмунд Кжем, Йосиф Ангельський та Іван Паращак
   Для одержання дозволу на діяльність добровільного пожежного товариства необхідно було членами його ініціативного комітету скерували проект статуту у п’яти примірниках до крайової політичної влади – намісництва. У статуті вказувалася мета створення товариства, яким буде його фінансове забезпечення й спосіб поповнення коштів. Якщо протягом чотирьох тижнів від намісництва не надходило заперечень, навіть жодної відповіді, воно набувало права дієздатності.
   Згідно із взірцевим статутом корпус добровільних пожежників поділявся на чотири відділи: гімнастів, помповий, водний і порядку. При достатній чисельності добровольців гімнастичний відділ міг поділятися на відділення: дахове, рукавне, рятувальне, а помповий міг мати стільки відділень, скільки було помп.
   Завдання відділу гімнастів полягало в тому, щоб швидко добратися до місць горіння і наявними можливостями й способами ліквідовувати вогонь. Сюди входило зривання даху, розбиття стін, підлоги, стелі, проникнення до пивниць і складів, захист від займання прилеглих та сусідніх дахів, закриття вікон, отворів на дахах, у пивницях тощо.
   Рятувальне відділення брало участь у спасінні людей та майна з палаючих будівель. Члени рукавного відділення прокладали рукавні лінії, оберігали їх від спадання, заламування, переїзджання возами тощо.
   Помповий відділ доставляв і готував до роботи помпи у найбільш відповідному місці, забезпечував підтримання техніки у справному стані і належне її зберігання.
   Своєчасним постачання води у достатній кількості займався водний відділ. Для цього творився так званий водний ланцюг: із рук у руки передавалися наповнені або порожні відра людьми, поставленими в ряд від водоймища до місця пожежі.
10.jpg
   До відділу порядку призначалися старші за віком особи. В їх обов’язки входило охороняти винесені з вогню речі, опікуватися потерпілими, хворими, дітьми, рятувати домашніх тварин, а також підтримувати порядок під час рятувальної акції. Вони вказували напрямок руху бочковозів.
  Пізніше створювався санітарний відділ для надання першої й невідкладної медичної допомоги потерпілим.
   Для перших десяти років існування КСДП характерна цілковита бездіяльність її керівної ради. Вона не проводила засідання, не займалася справами місцевих товариств. Спричиняла такий застій відсутність як коштів, так і виконавчого органу у вигляді організаційного бюро. Не повернув на краще діяльність Спілки і другий її з’їзд, що відбувся у Львові 29-30 березня 1883 року. Ухвали і рішення з’їзду з тих же причин залишилися тільки благими намірами. Тож не дивно, що протягом 1873-1883 років у Галичині з’явилося лише 36 пожежних формувань, із них у містах Мостиська, Радехів у 1876р., у Турці – 1878р.
   Організаторами товариства добровільних пожежників у Мостиськах були нотаріус Віктор Краковський, аптекар Єжи Шальбот, Марцін Шультерлий і Данило Пецевич. Через відсутність професійного керівництва і недостатню матеріальну підтримку з боку громад міста після кількох років існування пожежного корпусу не стало.
   Ініціатором створення Радехівського добровільного пожежного товариства був Теодор Яськевич. Очолив його Мартин Вольський, а корпусом пожежників керував Адам Мюллер. Фінансову підтримку надав безпосередньо крайовий маршалок Станіслав Бадені.
   Серед засновників і перших членів пожежного товариства у Турці були Северин Борисевич, священнослужителі Ян Мікус та Еміль Сембратович, а також Андрій Батицький, Станіслав Кузь, Михайло Лужецький, Мойзеч Шухтер. Підтримку корпусові пожежників надавав залізничний лікар, член керівної ради КСДП Кароль Ковальський.
   До невтішних результатів призвела відсутність виконавської дисципліни серед членів правління і на місцях, а також занедбання чіткого діловодства. Прийняті ухвали й рішення з’їздів не були відомі членам товариств на місцях, а тому не виконувались.
   Таку ситуацію у пожежній справі засудили учасники конференції, проведення якої зініціював голова добровільного пожежного товариства “Сокіл” у Львові Альфред Згурський. Гості столиці краю 29 червня 1886 року прийшли до висновку, що реформування й налагодження діяльності спілки, чим вона зуміє набути належного авторитету, слід почати зі зміни її керівництва. Відтак відбулися вибори голови правління КСДП. Очолити його було довірено А.Згурському. Навести порядок в обліку вже діючих товариств, їх членів, наявності на місцях протипожежних знарядь він доручає секретарю Львівського добровільного корпусу пожежників Олександру Піотровському. І вже невдовзі у бюро КСДП, що містилося в будинку на площі Ринок,17, запанував належний порядок.
    Твіт